Ukrainien

Сьогодні на дев'ятий день війни я вперше заплакала.
Не просто заплакала, заревіла вголос, перелякавши кота.

Я ненадовго забігла в свою квартиру, щоб його погодувати та помити лоток. Він вмостився в мене на колінах і почав лизати руки, а я… заревіла. Стало боляче, що моя квартира перестала бути моєю фортецею, моїм прихистком, а, навпаки, стала потенційно небезпечною під час авіа- чи ракетного удару. Мій Рудий своїми «котячими ніжностями» вибив мене із скам'яніло-зосередженого стану.

ДЕНЬ 1-й

Я відчула війну одразу, як вона розпочалася - 24 лютого.
За своїми «совиними» біоритмами маю проблеми із раннім прокиданням, а тут десь о 5-й ранку відкрила очі., як від поштовху. Якийсь зловіщий звук розбудив мене. Спочатку подумала, що то напевно наснилося, і раптом почула його знову. Ну, війна у нас з 2014 і вояки не раз пояснювали, як розпізнати «московитські подарунки» - це були ракети.

Холодна пустота заворушилася десь в ділянці сонячного сплетіння. «Над моєю головою пролетіло дві ракети. Хіба таке може бути? Ми ж за тисячу кілометрів від ООС». А далі було тихо, спокійно, дихало весною і я, збирараючись на роботу заспокійливо. подумала: «То, напевно були літаки».

За 30 хвилин ми усі дізналися, що недалеко від нас ракетами накрило летовище. Отими самими, що пролетіли над дахом мого будинку. А ще, що крилаті ракети нанесли удари по усій території України. Рашисти не забули нікого: захід, схід, південь, північ, центр раннім ранком здригнулися від «братської любові русского міра». Десь о 22.00 вперше над моїм містом моторошно завили сирени. Я збігла по сходам на вулицю - біля будинку нікого. Пішла далі.

Де не де почали виходити люди. Усі розгублені. Ніхто толком не розуміє, що робити і куди йти. Згадують, чому вчили на цивільному захисті.
> Треба ввімкнути радіо та слухати, що скажуть.
> Яке радіо? В кого воно є в наш час?
> Ну тоді телевізор.
> І що ми побачимо? Київ? До чого він до нашого міста?
> А може щось в мобільному?
> Йдемо в підвал.

В підвалі холодно, вогко і пахне картоплею.

Він вже давно розділений на маленькі коморки, в яких мешканці будинку зберігають запаси на зиму. Фактично ми стоїмо між двома рядами замкнених дверей. Я розумію, що це навряд чи може бути надійним захистом під час бомбардування, але усі стоїмо. Нічого іншого немає. Загальна атмосфера – розгубленість, роздратування і безпорадність.
Через годину дали відбій «повітряної тривоги» і ми пригнічені розійшлися.

2-й день 25.02 ніч

Зараз друга година ночі, а я не сплю не тому, що «сова» а просто не можу відійти від першої в моєму житті справжньої, а не навчальної евакуації.

Гортаю всі стрічки новин. Новини не тішать – це дійсно війна. Знову стає не по собі. Йду на кухню за валеріанкою. Мій Рудий у захваті: нявчить, треться об ноги , стає на задні лапи, просить і йому капнути. Певно стрес відключив мені логіку і я дала йому лизнути ложку з під заспокійливого. Що тут почалося…

Пів години кіт гасав по квартирі, як енеджайзер, не втихомирити. Я обізвала себе дурепою, його наркоманом і пішла спати. Рано ж на роботу.

25.02 ранок

П'ята година ранку. Ми з котом синхронно зриваємося з ліжка під завивання сирен. Трясця.
Спала дві з половиною години. Поспіхом вдягаюся і збігаю донизу.

Людей вже більше і в підвалі сусіднього будинку нам тіснувато. Бачу сім'ю з мого під'їзду з маленькими дітьми з «тривожною валізою». Згадала, що мій наплічник із усім необхідним залишився в квартирі. Так що, якщо роздовбе будинок лишуся без жодного документу.

Від попередньої тривоги пройшло всього декілька годин, але настрої кардинально інші. Вирішуємо, що немає чого нам ховатися в чужих підвалах треба облаштовувати свій.

Відбій.
Йдемо обстежувати.

Він значно кращий. Немає ніяких комор, просторі кімнати… завалені сміттям і іншими продуктами життєдіяльності безхатьків. Домовляємося зробити толоку, щоб усе прибрати. Сусід-золоті руки береться провести світло, тому що « зі світлом сидіти в підвалі, якось веселіше». Я згадую, що в мене десь після ремонту залишився електричний дріт. Всі спокійно розходимося.

25.02 вечір

Підвал звільнений від мотлоху, зі світлом. 

На підлозі як килими лежать картонні ящики. Під стінами стоїть довга лава та саморобні місця для сидіння. Маленькі вікна на рівні тротуару закладені мішками з піском. У випадку чого – це буде запасний вихід зі сховища. Ми всі ходимо і ахкаємо. Та тут жити можна. Краса! Які ми молодці! Треба ще принести воду. Ну мало що, а у нас вода наготові. 

Підключила на месенджер телефону сайт міста. Тепер усі оповіщення і усі рекомендації вчасно чітко і не потрібно гадати коли йти в укриття, а коли виходити. Так, у нас все готово. Треба дізнатися, що потрібно теробороні.

Ліна.